«НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ТА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ Жарова Л.В., Ільїна М.В. ЕКОНОМІЧНІ МЕХАНІЗМИ КОНТРОЛЮ ЗА ВИКИДАМИ ПАРНИКОВИХ ГАЗІВ За науковою редакцією д.е.н., ...»
Заради справедливості слід зауважити, що зміни клімату можуть бути і вигідними для окремих країн (переважно північних) – наприклад для Росії або Канади. Росія має величезні нерозвідані поклади природного газу та нафти у Сибіру та в Арктиці, і пом‘якшення клімату зробить можливим видобуток цих природних копалин. Це означатиме стрімке зростання національної економіки навіть попри ймовірні збитки від руйнування інфраструктури та необхідність адаптуватися до нових умов видобутку енергоресурсів, оскільки вже зараз 80% експорту країни і 32% державного бюджету формуються за рахунок продажу енергетичних та сировинних ресурсів. Відкриття морського шляху до Арктики через потепління та танення льодовиків у тундрі також матиме економічні переваги [47].
Канада (як і вся Північна Америка) через зміни клімату зазнаватиме інтенсивних ураганів та гарячих посушливих вітрів, завдяки чому країна зможе отримати значні площі земель для господарського освоєння.
Поліпшиться доступ до Гудзонової затоки, важливої у ресурсному плані, а також до територій, розташованих ближче до Арктичного полюсу.
Додатково подовжиться період вирощування сільськогосподарської продукції, зменшаться обсяги споживання енергії для опалювання, а у тундрі з‘являться ліси. Негативним наслідком потепління клімату є зростання у канадських лісах кількості шкідників.
Потенціал кожної окремої країни до боротьби зі змінами клімату визначають такі показники:
- частка країни у загальносвітових викидах СО2 в атмосферу;
- ВНП на душу населення;
- зміни в обсягах викидів СО2 за певний період часу (наприклад, протягом 1990–2000 років);
- викиди СО2 на душу населення;
- інтенсивність викидів СО2 (відношення обсягів викидів СО2 до ВНП на душу населення);
- зміни в інтенсивності викидів СО2 за певний період часу;
- частка енергії, отриманої з відновлювальних джерел;
- участь країни у Кіотському протоколі та ратифікація Рамкової конвенції ООН зі змін клімату.
Саме прийняття у 1992 році на Конференції в Ріо-де-Жанейро згаданої Рамкової конвенції ООН стало першим кроком людства на шляху до подолання глобальних змін клімату. Метою Конвенції було визначено зменшення до 2000 року концентрації СО2 в атмосфері планети до рівня 1990 року. Передбачалося, що такий крок мав попередити подальші негативні зміни клімату, забезпечити продовольчу безпеку на планеті та сприяти сталому економічному розвитку людства (стаття 2 Конвенції).
Очевидно, що задекларованої мети досягнути не вдалося. Стало зрозумілим, що темпи економічного росту та стрімке зростання кількості населення вимагають докорінних змін у практиці використання енергетичних ресурсів, ширшого застосування екологічно безпечних джерел енергії та структурних трансформацій в багатьох секторах економіки.
Згідно з вимогами Рамкової конвенції ООН зі змін клімату розвинені країни та країни, що розвиваються, беруть на себе певні зобов‘язання – як то розробка і впровадження програм боротьби зі змінами клімату, співпраця між країнами в частині передачі технологій та наукових розробок, періодична інвентаризація обсягів викидів парникових газів, підвищення обізнаності громадян щодо наслідків змін клімату та можливостей їх подолання. Стаття 4 Конвенції визнає, що виконання усіх цих зобов‘язань країнами, що розвиваються, напряму залежить від технічної та фінансової підтримки розвинених країн.
У Додатках до Рамкової конвенції визначено три типи її Сторін (країн-учасниць) в залежності від рівня відповідальності за виконання вимог Конвенції. У Додатку 1 перераховано 35 розвинених та деяких інших країн світу (Європа, Північна Америка, Японія, Австралія), які мають взяти на себе основні зобов‘язання щодо подолання наслідків змін клімату на планеті. Передбачалося, що до 2000 року ці країни забезпечать приведення обсягів викидів СО2 до показників 1990 року.
Додаток 2 містить окремі (найбагатші) країни з Додатку 1, які мають додаткові фінансові зобов‘язання для виконання вимог Конвенції – зокрема в частині передачі екологічно безпечних технологій до країн, що розвиваються. Додаток 3 включає країни, що розвиваються, які повинні надавати інформацію про обсяги викидів, але не зобов‘язанні їх зменшувати.
У Кіотському протоколі (КП) також відображені додаткові зобов‘язання щодо зменшення обсягів викидів. Так, індустріалізовані країни мають зменшити сумарний обсяг викидів шести видів парникових газів на 5 відсотків у порівнянні з 1990 роком протягом 2008–2012 років.
З цією метою Протокол пропонує такі основні механізми:
- торгівля викидами (згідно зі Статтею 17);
- проекти спільного впровадження з країнами Додатку 1 (Стаття 6);
- механізм чистого розвитку, який заохочує країни Додатку 1 інвестувати у країни, що розвиваються (Стаття 12).
Ці механізми (що надалі отримали назву гнучких) дозволяють країнам Додатку 1 виконувати свої зобов‘язання щодо зменшення викидів з найменшими витратами, а механізм чистого розвитку ще й сприяє розвитку країн третього світу, які, як уже згадувалося, визнано найбільш вразливими до негативних наслідків кліматичних змін.
Для вступу Кіотського протоколу в дію необхідно було, аби його підписали і ратифікували 55 країн Додатку 1, чиї сумарні викиди СО2 у 1990 році становили щонайменше 55% від загальних.
Слід зауважити, що КП зобов‘язує зменшувати викиди СО2 лише окремі країни, в той час як країни, що розвиваються, продовжують збільшувати обсяги викидів. Так, протягом 1990–2000 років обсяги викидів СО2 від спалювання палива у країнах третього світу зросли на 39% і у 2000 році становили 40% усіх викидів на планеті. Ситуацію погіршує те, що базовими секторами економік країн третього світу як правило є сільське господарство та лісозаготівлі, для яких притаманні значні викиди метану та закису азоту.
У зв‘язку з цим природно виникає питання про необхідність періодичного коректування квот, правил та механізмів Протоколу, а також перегляду способу обрахунку допустимих викидів парникових газів. Якщо і надалі порівнювати цей показник з ВНП на душу населення, то доцільно залишити основну відповідальність за досягнення цілей КП за розвиненими країнами Додатку 1. Якщо ж враховувати інтенсивність та швидкість зростання обсягів викидів, світовому співтовариству варто докладати основні зусилля для зменшення викидів у країнах, що розвиваються.
Таким чином, існування суттєвої розбіжності між задекларованими цілями КП та прогнозами щодо подальшого збільшення викидів (особливо у країнах третього світу) означає необхідність постійно переглядати, розвивати та удосконалювати механізми зменшення негативних наслідків глобальних змін клімату.
Викиди CO2 Україною складають лише близько 2% загальносвітових обсягів викидів; однак за даними секретаріату Кліматичної програми ООН країна посідає десяте місце у списку країн Кіотського протоколу, які у 2007 році викинули в атмосферу найбільші обсяги парникових газів [55].
Слід також врахувати, що викиди CO2, які становлять біля 76% усіх викидів Україною парникових газів, різко скоротилися внаслідок економічних криз 1991–1999 рр. та 2008-2009 рр.. Тому, на думку експертів, протягом наступного десятиліття викиди Україною вуглецю залишатимуться на рівні, нижчому за рівень 1990 року (Рис. 1).
-60,0 -40,0 -20,0 0,0 20,0 40,0 60,0 Рис. 1. Рівень викидів парникових газів у 2007 р. в порівнянні з обсягами викидів у 1990 р., % (складено за [55]).
За прогнозами до 2012 р. рівень 1990 р. Україною перевищено не буде, тому для виконання своїх зобов'язань за КП Україна може не вдаватися до спеціальних заходів. Разом з тим участь у гнучких механізмах Кіотського протоколу, зокрема у міжнародній торгівлі викидами, може істотно змінити ситуацію, оскільки сумарні викиди мають не перевищувати величину квоти за винятком проданої частини [14].
За даними останнього кадастру, обсяги викидів парникових газів в Україні у 1990 р. досягали 925,4 млн. тон еквіваленту двоокису вуглецю – або так званих „одиниць встановленої кількості” (ОВК)1. У 2004 р.
промисловістю України було викинуто лише близько 413,4 млн. тонн – тобто надлишок національної квоти на викиди не набагато перевищує 500 млн. тонн. Фахівці прогнозують скорочення розмірів національної квоти по мірі розвитку української економіки, але з огляду на можливості переходу промисловості й сільського господарства на більш сучасні й екологічно безпечні технології середній щорічний надлишок квоти на 2008–2012 рр. може скласти 250 млн. тонн – тобто за п'ять років він досягне 1,25 млрд. тонн [32].
За прогнозами Агентства екологічних інвестицій України світовий ринок продавців квот на 80% залежатиме від позиції лише двох країн – Росії й України. На даний час Україна планує продати протягом першого періоду Кіотського протоколу (2008–2012 рр.) від 1 мільярда до 1,2 млрд.
тонн ОВК [40].
Прогноз викидів парникових газів (ПГ) базується на Енергетичній стратегії України до 2030 р., схваленій розпорядженням Кабінету
1 Обсяг одиниці встановленої кількості викидів дорівнює обсягові однієї тони CO2.
Міністрів України № 145-р від 15 березня 2006 р.. Енергетична стратегія включає прогноз динаміки макроекономічних показників на довгострокову перспективу та узгоджений з ним прогноз споживання первинних енергетичних ресурсів, що враховує кардинальні зміни цінової ситуації на енергетичних ринках і нагальність вирішення проблеми енергетичної безпеки країни. Енергетична стратегія передбачає розширення використання вітчизняної паливної бази (насамперед родовищ кам'яного вугілля та урану), скорочення імпорту природного газу та забезпечення енергозбереження шляхом підвищення енергоефективності виробництва [14].
Виходячи з прогнозів щодо видобутку і використання паливних ресурсів, які містяться в Енергетичній стратегії і загалом визначають динаміку викидів ПГ, Україна до 2030 р. за жодного сценарію економічного розвитку не перевищить обсяги викидів 1990 р.. Щорічні викиди за базовим сценарієм у перший період реалізації КП (2008–2012 рр.) становитимуть 49,4–54,3% обсягів викидів базового 1990 р..
Нормативно–правове забезпечення функціонування економічних механізмів контролю за викидами парникових газів Реалізацію положень Кіотського протоколу до Рамкової конвенції
ООН зі змін клімату покликані забезпечити такі нормативно-правові акти:
- Рамкова Конвенція Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату;
- Кіотський протокол;
- Закон України «Про ратифікацію Рамкової конвенції ООН про зміну клімату»;
- Закон України «Про ратифікацію Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату»;
- Указ Президента України «Про координатора заходів щодо виконання зобов'язань України за Рамковою Конвенцією ООН про зміну клімату та Кіотським протоколом до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату»;
- Постанова Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2005 р. № 346–р «Про затвердження Національного плану заходів з реалізації положень Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату»;
- Постанова Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1999 р. № 583 «Про Міжвідомчу комісію із забезпечення виконання Рамкової конвенції ООН про зміну клімату»;
- Постанова Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2006 р. № 206 «Про порядок розгляду, схвалення та реалізації проектів, спрямованих на зменшення обсягу антропогенних викидів або збільшення абсорбції парникових газів згідно з Кіотським протоколом до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату»;
- Постанова Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2006 р. № 468 «Про порядок координації заходів щодо виконання зобов'язань України за Рамковою конвенцією Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату та Кіотським протоколом до зазначеної конвенції»;
- Постанова Кабінету Міністрів України від 21 квітня 2006 р. № 554 «Про порядок функціонування національної системи оцінки антропогенних викидів та абсорбції парникових газів, які не регулюються Монреальським протоколом про речовини, що руйнують озоновий шар»;
- Наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 1 червня 2006 р. №273 «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо підготовки та подання на розгляд проектів спільного провадження юридичними особами»;
- Наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 17 липня 2006 р. №341 «Про затвердження Вимог до документів, у яких обґрунтовуються обсяги антропогенних викидів та абсорбції парникових газів для отримання листа–підтримки власником джерела викидів, на якому планується реалізація проекту спільного провадження»;
- Наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 17 липня 2006 р. № 342 «Про затвердження вимог до підготовки проектів спільного провадження».
Національним планом заходів з реалізації положень Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату заплановано виконання таких заходів [27a]:
- створення національної системи оцінки антропогенних викидів та абсорбції парникових газів;
- створення Національної системи обліку антропогенних викидів та абсорбції парникових газів;
- створення інфраструктури для реалізації проектів, спрямованих на зменшення обсягу антропогенних викидів або збільшення абсорбції парникових газів (проектів спільного впровадження);
- розробка нормативно–правових актів з питань регулювання викидів та поглинання парникових газів;
- підготовка і видання національних повідомлень з питань зміни клімату;
- розробка національного плану заходів з пом'якшення наслідків зміни клімату;
- розробка проектів регіональних планів заходів з пом'якшення наслідків зміни клімату;
- розробка і затвердження порядку ведення банку даних щодо екологічно безпечних технологій, обміну інформацією з питань використання технологій і методів зменшення обсягу антропогенних викидів та збільшення абсорбції парникових газів.
Для України як країни Додатку 1 Кіотського протоколу визначено обов‘язкове завдання створити Національний реєстр викидів до 1 січня 2007 р.. Наявність такого реєстру є обов'язковою передумовою участі у гнучких механізмах Протоколу (торгівлі викидами та проектах спільного впровадження).
«