WWW.UK.X-PDF.RU

БЕЗКОШТОВНА ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА - Книги, видання, автореферати

 
<< HOME
CONTACTS




Продажа зелёных и сухих саженцев столовых сортов Винограда (по Украине)
Тел.: (050)697-98-00, (067)176-69-25, (063)846-28-10
Розовые сорта
Белые сорта
Чёрные сорта
Вегетирующие зелёные саженцы

Продажа зелёных и сухих саженцев столовых сортов Винограда (по Украине)
Тел.: (050)697-98-00, (067)176-69-25, (063)846-28-10
Розовые сорта
Белые сорта
Чёрные сорта
Вегетирующие зелёные саженцы
Pages:     | 1 |   ...   | 29 | 30 || 32 | 33 |   ...   | 49 |

«К. В. Кислюк ІCТОРІОСОФІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ: від концепту до концепції Монографія Харків, ХДАК УДК [130.2 : 930.85] (477) ББК 87.667.1 (4УКР)+63.3(4УКР)–7 К44 Рекомендовано до ...»

-- [ Страница 31 ] --

2. Поставало завдання розповісти українську історію впродовж усього періоду її залюднення: «Найбільш раціональне здається мені представлення кождої народності зокрема, в її генетичнім преємстві від початків аж донині» [78, с. 82], обов’язково з тим, щоб «в усяку із цих діб звернути уваги на зріст чи упадок людності, господарства, порядок і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу участь українців усіх класів чи культур в історії історії й культурі європейській» [107, с. 409]. Це активізувало пошуки нових підходів до критеріїв континуїтету української історії, одночасно надаючи нові можливості для цього, вимагало долучення до переписування української історії наявного стану справ у національно-визвольній площині, що означало його фактичну легітимізацію.

3. Принципово модернізувалися самі підвалини побудування української історії — з апологізації минулого в типово міфологічному дискурсі на філософсько-історичний дискурс закінчення лінійно-поступального розвитку в «світлому завтра». У минулому залишилися лише романтичні візії майбутньої «волі» (Т.

Шевченко, ранній П. Куліш, М. Гоголь), а також консервація теперішнього статус-кво у «федералістичних» (М. Костомаров) чи «возз’єднавчих» (П. Куліш у пізній період творчості) версіях «будучини» України разом із Росією. Їм на зміну прийшли суто сцієнтистські рефлексії: здобуття політичних свобод («жити по своїй волі на своїй землі» — М. Драгоманов), «емансипація особистості»

(І. Франко), згодом («у межах можливого») — національне визволення (Т. Зіньківський), аж до поновлення державної незалежності (М. Міхновський).

У той же час необхідно зрозуміти, що класична українська історіософія сплатила за підняття на вищий рівень науковості конкретну ціну — подрібнення свого предмета. Розпочавши свою еволюцію спробою залучення до всесвітньої історії людства через пропаганду громадського соціалізму, вона наприкінці зводиться в позиції М. Міхновського до опікування переважним чином українською проблематикою.

Можна сказати, що вона повертається до своєї «антикварності»

(М. Грушевський), на яку легковажила й раніше. Відтепер поставало завдання перевести наявну національно зорієнтовану художньо-публіцистичну «перверсію» тогочасного західноєвропейського філософсько-історичного здобутку на академічні рейки дослідження. Ця операція, з одного боку, мала підвищити рівень достеменності штудіювання української історії, яке, навіть напочатку 1890-х рр., на думку М.

Драгоманова, обходилося без будь-якої філософії історії або спиралися на «узенький, провінціяльний та до того ж зовсім неясний, плаксивий романтизм» [107, с. 491]. З іншого боку, первинний художньо-публіцистичний запал класичної української історіософії мав поступитися місцем суспільній респектабельності, яку в ту епоху найповніше міг забезпечити саме записний академізм.

Застосувавши відпрацьований класичною позитивістською парадигмою «соціальний і культурний процес» як «провідну нитку» «Історії України-Руси», М. Грушевський уможливив подання цієї історії як єдиного потоку від IV до кінця XIX ст.! Натомість, звичайно взята за предмет попередньою історіософською традицією політична історія України –– розшматована історичними реаліями на «ряд розірваних, позбавлених всякої тяглості і звязі епізодів», –– демонструвала лише зворотне [80, с. 17]. Подібні теоретико-методологічні засади трапляються в сучасниці М. Грушевського, автора іншої, нехай не такої відомої, але досить фундаментальної праці з історії України з найдавніших часів до ХІХ ст. –– О. Єфименко: «Я не залишаю в нехтуванні фактів історії зовнішньої, політичної, але відводжу їм відносне скромне місце в порівнянні з фактами історії внутрішньої; по відношенню до внутрішнього життя південнеруського народу я менш зупиняюся на описі окремих явищ цього життя, ніж на з’ясуванні того соціально-історичного процесу, яким обумовлюються ці явища» [113, с. 5–6].

У цьому континуїтивному річищі відразу знаходилося достатньо місця для вже відрефлектованої в козацько-старшинській, особливо ліберально-дворянській історіософії, послідовності відрубних державнополітичних форм життя українського етносу й опрацьованої романтичною історіософією духовної спадкоємності. Через це (ймовірно, дався також взнаки еклектизм дослідницького Сredo М. Грушевського), на подив самого історика, його періодизаційна схема виявилася занадто політизованою у своїх критеріях та типологічних формах (Руська держава, українські землі в складі двох сусідніх держав — Великого Князівства Литовського й королівства Польського, спроба побудування нового суспільного й політичного устрою відповідно до козацьких і народних ідеалів).

Водночас безперервність побудованої завдяки рецепійованому із Західної Європи науково-філософському підмурівку української історії спрямовувалася до ідеалу повної, усебічної незалежності (через національно-територіальну автономію). Тому національні змагання відіграли роль найяскравіших репрезентантів соціальних явищ і культурних феноменів. Поза ними, наприклад, на думку М. Грушевського, в популярному викладі української історії І. Аркаса «українські покоління виступають якимись історичними безштаньками, що товчуться без цілі й причини, без розуміння положення, без якихось провідних гадок»

[76, с. 373].

За такого підходу було повністю спростовано «федералістичний»

аргумент про органічність поєднання двох народів за державнокультурного проводу росіян, поширений в українській історіософії до 1880-х рр. як граничний вияв її «сепаратизму». Знову бралися на озброєння відомі з «малоросійського відгалудження» української історії, зокрема «Історії русів», твердження про «добровільне приєднання» (як у «Молодій Україні» Т. Зіньківського, так і в «Самостійній Україні»

М. Міхновського), котрі, втім, дістали своє цілком логічне продовження. Подальше перебування українців під Московським царством (1654–1876), яке досі вважалося прикінцевим пунктом української історії, було назване М. Драгомановим «пропащим часом». Якщо з кінця XVIII ст. і мав місце деякий прогрес, то він «йшов не тільки під огидливою покрівлею державного вчинку й громадської неволі, а й у «чужій одежі» Московській, і де в чому, наприклад у школі, до останку руйнував те своє, що ще зосталось од старовини» [108, с. 417]. Згодом федералістичним ідеям (у вигляді національно-територіальної автономії російської та австрійської Україн) судилася доля програмної політичної вимоги поміркованого крила українського національного руху.

Притаманний автентичним західноєвропейським теоріям і речникам громадівства, але геть утрачений у творах молодоукраїнців пієтет перед просвітницько-романтично трактованою вселюдністю теж був використаний класичною українською історіософією, проте в другорядних, сервільних функціях. Як відзначав з цього приводу метр української історії та політки: «…історична наука все більш рішучо переходить на точку погляду історії людства. Вона цінить її цілу, в усіх часах і в усіх народах. Вона знає епохи більш або менш ефективні, блискучі, продуктивні і впливові в загальній еволюції людства, але епох безплідних і неінтересних з погляду сеї еволюції не знає» [79, с. 58].

Уселюдскість поставала необхідним ґрунтом, на якому новостворена українська історія мала знайти рівне собі місце, здобути додаткову правочинність, котру годі було очікувати не тільки від «старої», але й від «сучасної» «московської історіографії». Незважаючи на те, що остання теж «зпозитивувала» свої теоретичні та методологічні уподобання, вона ні на йоту не відступала від «обласництва» в розумінні абсолютної більшості історій неруських народів Російської імперії.

Тим самим було покладено край відносній ідейній вузькості попередньої історіософської традиції. Якщо з часів «Синопсису» у своїх соціокультурних обріях вона визначала себе через взаємовідносини між Росією та Україною, точніше, тією її частиною, що мала назву Гетьманщина, то відтепер артикулювала як засадничий теоретичний принцип необхідність обов’язкового порівняння історико-культурних перипетій на всій українській етнічній території з історичним поступом східно-, і західноєвропейських народів і держав.

Однак класична українська історіософія могла скільки завгодно переконувати в помилковості позиції «вибраних народів», яка набула поширення в історичному пізнанні та шкільному навчанні, оскільки була укорінена в традиціях ще античної та середньовічної історіографії, застерігати від іншої крайнощі –– «національного нарцисизму»: «Зовсім не бажано нашій країні дістати покоління національних Нарцисів, хвалькуватих і самозакоханих до затрати всякої об’єктивності» [79, с.

Купить саженцы и черенки винограда

Более 140 сортов столового винограда.


63]. Усе це, на наш погляд, залишалося абстрактно-спекулятивними деклараціями. Оскільки саме за критерієм «прогресивності» вона протиставляла російську історію історії українській. За свою тисячолітню історію «Москва», мовляв, не тільки здичавіла сама під впливом фіноугорським і монгольським, на додачу «придушила, приспала усяке культурне й суспільне життя» підкорених нею грубою силою народів [125, с. 37].

За таким самим критерієм («ступенем прогресивності») знівельовувала класична українська історіософія стереотипи «Галич — другий Київ». Вони, нагадаємо, зникли було разом із відходом з історичної арени князів Острозьких на межі XVI–XVII ст., але знову розквітли на ниві національно-культурного відродження західноукраїнських земель у другій половині ХІХ ст. Їх дійсно можна оцінювати як «своєрідну відповідь» (протестну історіософську альтернативу) російській історіографії, яка вустами В. О. Ключевського проголосила Андрія Боголюбського першим великоросом [303, с. 9]; так само як і паросткам місцевого «москвофільства», яке в «Истории древнего Галичско-русского княжества» (3 т., 1852–1855) Д. Зубрицького підтримало відверто антиукраїнську історичну схему М. Погодіна.

Незважаючи на те, переконував М. Грушевський, що «київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ ст.» [78, с. 82], що «в обороні свого існування, своїх традицій, національних, етнографічних і культурних прикмет тутешній український елемент виявив багато витривалості, опору і пасивної сили» його внесок до національного поступу виявився замалим. Упродовж віків Галичина «була свого роду тихим і тісним запічком, де хоронилися люди, яким наприкрялося більш рисковне, тривожне, але і більш дозвільне життя полудневих погранич» [72, с. 287–288].

Тож центром і України, і Руси залишалося місто (і місце), яке ще з давньоруських часів було проголошено «другим Єрусалимом».

Звичайно, таким чином забезпечувалася наступність обох традицій — історіософської та культурної пам’яті. Зауважимо: цю операцію було проведено відповідно до лінійно-моністичного принципу побудування історичного процесу, який українофільська адаптація класичного позитивістського еволюціонізму залишила незмінним. Тим самим інтелектуальна модель українського історичного процесу підміняла його реальний подієво-фактичний перебіг, наділяючи ознаками, притаманними взагалі будь-якій абстрактно-логічній конструкції, а не властиво самому історичному буттю, — безперервністю, гомогенністю, поступальністю, єдністю тощо.

Класична українська історіософія не утрималася від одвертих нотацій у дусі опанованого українською історіософією ще в давньоруські часи місіонерства, вже не релігійного, а підкреслено-культурницького, відповіднішого секулярним віянням епохи: «Кажу про Біларусь і Литву. Сі дві народності зв’язані були спільною долею з українським народом від початків історії. Київська держава дала їм ті підвалини суспільного й культурного життя, які зісталися основами їх життя на довгі століття навіть і по її упадку» [81, с. 103]. Разом з обіґруванням «геополітичного фактора» — український народ «відіграв почесну ролю заборола європейської культури від азіатських орд…» [80, с. 14] — маємо класичну версію «Великої Історіософської Місії» української історії.

Привертає увагу сутнісна різниця між редакціями цієї Мети ХІ–XVIII ст. та кінця XIX –– початку XX ст. Вона полягає, перш за все, в опозиції між зовнішньою теологією та внутрішньою телеологією, коли сенс і призначення України виокремлюються через внутрішньо притаманні їй інтенції (особливості географічного становища, народна вдача, суспільний устрій тощо). Таким чином, остаточно унаочнюється наступна секуляризаційна схема щодо української історіософії: уявна секуляризація козацько-старшинської доби — поверхова секуляризація в романтичній історіософії — повна секуляризація класичної української історіософії. Глибинність секуляризаційної інверсії підкреслюється не тільки більшою реалістичністю та прагматичністю узгляднень, скільки розсуванням обріїв українності замість початкового намагання покласти їм край. У цьому разі ця функція покладається на принципово новий елемент цієї «Місії» — «українську колонізацію»

в прямому сенсі слова, яка «розсунула свої кордони на південний схід і, ймовірно, також на схід» стосовно первинних абрисів «етнографічної української території» [82, с. 8].

Давно задокументовано, що класична історіософія України-Руси заслуговувала на назву «народницької». Недарма «розголос, який ні перед тим, ні потім не випадав на долю політичним діячам нашого народу», гетьман Богдан Хмельницький здобув завдяки лише тому, що «підняв на Україні рух, що привів до цілковитого перевороту політичну систему Східної Європи». З іншого боку, «нерозуміння потреб народних мас, несвідомість потреби опертись щиро на сі народні маси, для них і з їх становища, не зі становища козачої верстви, будувати суспільний політичний устрій» призвела, врешті-решт, до «повного фіаско» тієї політичної й соціальної програми-максимум, яку він обстоював [84, с. 466, 488]. Зрозуміло, що визнання класичною українською історіософією народу головним суб’єктом історичного процесу є ремінісценцією позитивістської революції в становленні історичної науки. До її сприйняття історіософська думка в Україні послідовно наближалася в «малоросійському відгалуженні» козацько-старшинської та ліберально-дворянської історіографії (в історіографічній практиці), особливо — в романтичній історіософії (на теоретичному рівні).

Просування «народу» провадилося через критику інтелігенції.

Такий підхід може бути розглянутий у двох вимірах: національному й науковому. У площині національній, разом з інтелігенцією необхідно було усунути проміжну ланку, яка спершу була необхідна у функції носія й виразника головної ознаки «народного духу» — почуття національної спорідненості, а з огляду на успіхи в поширенні національної та загальнокультурної освіченості серед сільського й робітничого загалу втратила свою значимість.



Pages:     | 1 |   ...   | 29 | 30 || 32 | 33 |   ...   | 49 |
Похожие работы:

«УДК 141.333 В.М. Денисенко, проф., д-р. політ. наук Львівський національний університет ім. І.Франка Вул. Університетьська 1, м.Львів, Україна, 79001 МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИЗНА ЧЕННЯ ЦІННІСНИХ АСПЕКТІВ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ Досліджуються методологічні основи аналізу проблеми людських цінностей. Особливе місце відведено розгляду різних концептуальніх підходів до суті означень ціннісних аспектів життя, відносин, в тому числі і політичних, дається іх порівняльний аналіз. Вся історія людства – це пошуки...»

«Міністерство освіти і науки України Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника Інститут туризму Головне управління з питань туризму, євроінтеграції, зовнішніх зв’язків та інвестицій Івано-Франківської обласної державної адміністрації Івано-Франківське обласне управління лісового і мисливського господарства Регіональний туристичний інформаційний центр (м. Івано-Франківськ) РЕКРЕАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ПРИКАРПАТТЯ історія, сучасний стан, перспективи Випуск Івано-Франківськ, 2009 УДК...»

«УДК 432.53 О. М. Садовська кандидат юридичних наук, доцент Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, кафедра конституційного права та правосуддя Французький бульвар, 24/26, Одеса, 65058, Україна ВИБОРЧЕ ПРАВО І ВИБОРЧА СИСТЕМА РЕСПУБЛІКИ БОЛГАРІЯ: НАЦІОНАЛЬНА ПРАКТИКА ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ ВИКЛИКИ Статтю присвячено аналізу виборчого права, становленню та розвитку ви борчої системи Болгарії, яка протягом століття перебувала у пошуках моделі, що є адекватною сучасним демократичним...»

«Council of Europe European Union Conseil de l’Europe Union europenne Методичні рекомендації до проведення в загальноосвітніх навчальних закладах Уроку щодо попередження торгівлі людьми Міністерство освіти та науки України Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту Методичні рекомендації до проведення в загальноосвітніх навчальних закладах Уроку щодо попередження торгівлі людьми Київ – 2010 Методичні рекомендації до проведення в загальноосвітніх навчальних закладах Уроку щодо...»

«ПОСТАНОВА Третя міжнародна науково-практична конференція Інноваційні технології і напрями наукових досліджень у льонарстві та коноплярстві в і д з н а ч а є, що завдяки унікальним споживчим властивостям, продукція льонарства й коноплярства користується великим попитом. Льондовгунець і коноплі — культури безвідходні, а тому, чим більше товарів з них виробляється, тим вищою є рентабельність їхнього виробництва. З насіння луб’яних культур одержують олію, продукти, виробляють прядиво, кручені та...»

«Людмила Рожкова Сумський національний аграрний університет, м. Суми, 6322382010@mail.ru СУЧАСНИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ РУХ НА СУМЩИНІ Сумщина – край із багатою історією, має давні традиції літописання. Історико-краєзнавчі дослідження були започатковані у XIX ст. уродженцями Сумщини О. Лазаревським, М. Маркевичем, О. Марковичем. У XX ст. значний внесок у вивчення історії, етнографії, культури краю здійснили краєзнавці П. Сапухін, Г. Нудьга, Л. Сапухіна, Г. Хвостенко, Б. Корогод, Г. Корогод, Б. Ткаченко....»

«ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ АРХІВІВ УКРАЇНИ УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ АРХІВНОЇ СПРАВИ ТА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА Архівні зібрання України Спеціальні довідники АРХІВНІ УСТАНОВИ УКРАЇНИ ДОВІДНИК ТОМ 2 НАУКОВІ УСТАНОВИ, МУЗЕЇ, БІБЛІОТЕКИ Книга 1 Національна академія наук України, Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська області КИЇВ УДК...»

«УДК 37.013.74: 001.8 (100) ТОВАРИСТВО ПОРІВНЯЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ ТА МІЖНАРОДНОЇ ОСВІТИ В США: ДОСВІД ТА ПЕРСПЕКТИВИ СПІВРОБІТНИЦТВА Артем Теодорович У статті висвітлено історію становлення та розвитку північноамериканського осередку педагогічної компаративістики та міжнародної освіти, проаналізовано основні напрямки та рушійні сили його діяльності. Ключові слова: товариство порівняльної педагогіки та міжнародної освіти, історія, становлення, досвід, співробітництво. Попри те, що порівняльна...»

«ВСТУП ДО ІНОЗЕМНОЇ ФІЛОЛОГІЇ Лекція 5 : ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ГЕРМАНСЬКИХ МОВ Питання: Східногерманські мови. Північногерманські мови. Західногерманські мови. Формування національних мов. Близько XI—XII ст. у різних частинах германської етнічно-мовної території сформувалися мови окремих народностей, в основі яких лежали територіальні діалекти, що розвинулися з діалектів колишніх племен. У кожній країні це проходило у різних соціально-історичних обставинах.1) Англійська мова Після норманського...»

«Вісник. Випуск 36. 2012 УДК [304.42(091)+311.21](477)«1980/1991» Г. В. СКРИПЧУК ОГЛЯД СТАНУ КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКОЇ СФЕРИ УКРАЇНИ НА ЧАС СТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (1991Р.) Аналізується загальний стан культурно-мистецької сфери України на час розпаду СРСР та здобуття державної незалежності (1991р.) Ключові слова: культура, культурна політика, культурномистецька сфера, інфраструктура культури. Анализируется общее состояние сферы культуры и искусства Украины на время распада СССР и обретения...»




Продажа зелёных и сухих саженцев столовых сортов Винограда (по Украине)
Тел.: (050)697-98-00, (067)176-69-25, (063)846-28-10
Розовые сорта
Белые сорта
Чёрные сорта
Вегетирующие зелёные саженцы


 
2013 www.uk.x-pdf.ru - «Безкоштовна електронна бібліотека»