WWW.UK.X-PDF.RU

БЕЗКОШТОВНА ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА - Книги, видання, автореферати

 
<< HOME
CONTACTS




Продажа зелёных и сухих саженцев столовых сортов Винограда (по Украине)
Тел.: (050)697-98-00, (067)176-69-25, (063)846-28-10
Розовые сорта
Белые сорта
Чёрные сорта
Вегетирующие зелёные саженцы

Продажа зелёных и сухих саженцев столовых сортов Винограда (по Украине)
Тел.: (050)697-98-00, (067)176-69-25, (063)846-28-10
Розовые сорта
Белые сорта
Чёрные сорта
Вегетирующие зелёные саженцы
Pages:     | 1 |   ...   | 19 | 20 || 22 | 23 |   ...   | 49 |

«К. В. Кислюк ІCТОРІОСОФІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ: від концепту до концепції Монографія Харків, ХДАК УДК [130.2 : 930.85] (477) ББК 87.667.1 (4УКР)+63.3(4УКР)–7 К44 Рекомендовано до ...»

-- [ Страница 21 ] --

Це були прийнятні недоліки, притаманні всьому тогочасному історіописанню, вираження його перехідного становища, проміжного етапу в становленні справжньої «науки історії», яка стала надбання тільки другої половини ХІХ ст. Зрозуміло також, що тодішня історіотворчість цілковито відповідала особливостям барокової культури, зокрема використовувала показово-літературну форму з усіма її настільки пишними стилістичними надбудовами — образністю, великою кількістю порівнянь, епічністю, — що вони цілком були здатні приховати дедалі помітніші паростки раціоналізації історичного знання. Тож виходить, що Самійло Величко одні документи цитував точно (приміром, договір про «вічний мир» 1686 р.), адже він мав до них доступ як «військовий канцелярист», інші — обробляв у літературному сенсі, зберігаючи їхній зміст, але не вказуючи на здійснені ним формальні зміни, а треті, серед них знамениті гетьманські листи й універсали першого періоду Визвольної війни з вітчизняною версією «сарматської географії», просто домислював.

Симптоматично, що маніпулювання використовуваними матеріалами, яке мало б зменшуватися пропорційно до критично-рефлективних успіхів «філософської історії», в українській історіософії, навіть у зашироких хронологічних межах розглядуваного періоду, із часом ставало дедалі усвідомленішим, іноді спеціально переважало об’єктивну обмеженість можливостей тодішнього історичного пізнання. Припустимо, Д. Бантиш-Каменський в «Історії Малої Росії», коли міг собі це дозволити, виступав прихильником історичної істини. Наприклад, він наводив кілька свідоцтв про народження гетьмана І. Мазепи й серед них обирав, на його думку, найвірогідніше [18, ч. 3, гл. XXXII:8]. В іншому випадку, коли йшлося про оцінку Богдана Хмельницького, він не ризикнув висловити власний погляд: «Хмельницкий заслужил оба сіи противуположныя мнънія» [18, ч. 2, гл. XXI:9]. Про І. Мазепу він не хотів обмовитися бодай одним добрим словом, тому всіляко підкреслював його зрадницьку натуру, непопулярність серед народу та війська [18, ч. 3, гл. XXXVI:114], протиставляв його зрадницькій діяльності гетьманство І. Самойловича, «ознаменованное примърною върностію к россійскому престолу» [18, ч. 3, гл. XXX:165].

Справа в тому, що рух історичного пізнання не встигав за потребами помітно збуреної в XVII–XVIII ст. української національної самосвідомості. Хоча б уже тому, нагадаємо, що в теоретичному вимірі ще не позбувся остаточно консервативної християнсько-теологічної спадщини, а в ідейній — виявився розділеним поміж альтернативними підходами. Вихід було знайдено у формі протестної самоідентифікації.

С. Величко у «Предмові до чителника» сперечався з «літописними та історичними писаннями чужоземних письменників.., що славу тих чужоземців поясненно й незатемнено. Цього не скажеш про наших сармато-козацьких предків, що так само, як і чужинці, вели війни і славилися лицарською відвагою та богатирськими подвигами. Наші письменники про них нічого не написали й не розтлумачили: я побачив, що славу нашу сховано під плащем їхніх нікчемних лінощів…» [43, с. 26–27]. Григорій Грабянка протиставляв свої уявлення про українську історію концепціям польського історика Веспасіяна Каховського, який буцімто виводив назву козаків від кіз диких, оскільки тільки з ними можна було порівнювати проворність козаків у битвах [214, с. 22]. «Історія русів» теж типова у цьому відношенні, адже її автор обстоюватиме «правду» про самостійність української історії, «що початок сеї історії разом із початком правління російського береться од князів і князівств київських», супроти писань польських і литовських істориків, які, «описуючи діяння народу руського, що начебто в підданстві польському перебував, затьмарювали всіляко великі подвиги його» [139, с. 75–76]. У «Посвяті» імператорові Миколі І Д. Бантиша-Каменського його «Історії Малої Росії» зазначено: «Малороссія доселъ не имъла подробнаго дъеписанія на отечественномъ языкь. Повъствованія иностранцевъ любопытныя, но иногда пристрастныя» [18].

На перший погляд, протестна самоідентифікація прискорювала акумуляцію власної «історичності», щоб протиставити її історичності інших народів. Нагадаємо, що в Київській Русі історіософія розпочалася з формальної догматизації християнської теології історії та візантійської історіографії, змістовне переінакшення якої вона відзначила, проте не відрефлектувала. У наступний період артикуляція історіософських уявлень також провадилася у православно-релігійному та князівськодинастійному підходах значною мірою суголосно з уже напрацьованим каноном давньоруської історіософії, а козацько-старшинський підхід відразу зорієнтувався на інтеграцію в теоретичну, фактографічну та ідейну систему координат польсько-литовської історіографії.

Але, з іншого боку, протестність утруднювала просування вперед української історіософії, прирікаючи її volens-nolens на спізнілу імітацію тих інтелектуальних зразків, які мала спростовувати. Безпосередньо для XVII–XVIII ст. ми б не перебільшували недоліки протестної самоідентифікації. Суттєвою проблемою вона стане в наступні два століття, коли українська історіософія вчасно не зверне з обраного козацькостаршинською історіософією епігонського шляху: тоді надмір «протестності» обернеться нестачею «рефлективності».

Нарешті, попри очевидне ознайомлення з передовим теоретико-методологічним доробком світової історичної думки, воно залишалося, радше, формальним. Для найзначніших репрезентантів козацькостаршинської наративістики не менш очевидною є суб’єктивістська мотивація їхньої творчості. Оскільки на їх очах у період Руїни все вказувало на те, що «впаде, впаде красна козацька Україна тогобічна, як отой стародавній Вавилон, місто велике», вельми нагальною була потреба в історичному увічненні України, щоб не «впали в незвідь поселенці її, славні предки наші!» [43, с. 27; 44, с. 8]. Причому ця потреба мала бути задоволена на такому рівні, аби схема власної історії переважила відомості про неї чужоземних хронікерів.

У категоріях домодерного історичного дискурсу цей своєрідний символ епохи, використаний подальшою суспільно-політичною думкою як її автентичне визначення, вписувався в систему колообігових концепцій історичного процесу й мав за мету сублімацію негараздів сучасного історичного буття через ідеалізацію історичної минувшини.

Випробувана попередньою літописною та літературною традицією, починаючи, певно, від численних «Плачів» періоду занепаду Київської Русі й закінчуючи «Треносом» М. Смотрицького, ця міфологема, на нашу думку, в контексті козацько-старшинської історіософії набула помітного відбитку модерності. Вона акцентувала увагу на сучасному речникам козацько-старшинської історіософії станові країни, необхідності запобігання його руйнації, а не повернення до «славетного минулого». То був підхід, цілком дотичний до тодішнього рівня історичного пізнання, якому залишалося ще століття, щоб остаточно виопуклити ідейний штамп «світлого майбутнього».

Зважаючи на це, «літописність» козацько-старшинської історіографії, хоча зустрічається не тільки в «Літописі Самовидця» кінця XVII ст., але й у «Короткому описі Малоросії» першої половини XVIII ст. й «Історичному зібранні» С. Лукомського кінця XVIII ст., на наш погляд, виглядає лише стилістичним прийомом. Тим-то вона обмежується, по-перше, принципом подання матеріалу від року до року, а подруге, еклектичністю добору матеріалу до кожного року, на кшталт «того ж року (1649, за Літописом Самовидя. — К. К.) саранча великая была и збоже зопсовала, же дорожнета великая была и на хлiб, и на соль, и на сіно». У козацько-старшинській «літописній» історіографії відстежуються всі еволюційні тенденції, які Д. Лихачов знаходив у східнослов’янському літописанні XI–XVII ст.: прагнення до документативності, офіціозності та внутрішньої, а не формально-часової тематичної узгодженості [213, с. 375–376], і які засвідчували занепад літописання як літературного жанру і форми історичного пізнання.

Природно, якщо порівнювати козацько-старшинське літописання з найбільш фундаментальним досягненням попередньої історичної традиції — Густинським літописом, виконаним у класичному каноні священної історії («хроніка, котра починається од потопу першого світу»), наявне якісне зростання, якому, вірогідно, завдячуємо прищепленню з боку литовсько-польскої історіографії ренесансної та ранньобарокової доби. Однак якщо в Західній Європі все більш виразною ставала тенденція перетворення літопису-анналів на хроніку, а потім і філософію всесвітньої історії, дотична до того колосального розширення картини світу, якого зазнало європейська спільнота на початку Нового часу, в Україні, навпаки, спостерігаємо бажання, без перебільшення, парадигмальний зсув у історіописанні втиснути в рамки літописання.

Купить саженцы и черенки винограда

Более 140 сортов столового винограда.


За великим рахунком, це суттєво зменшувало й без того незначні рефлективні можливості української історіософії, прирікаючи її на «антикварність» — не тільки в сенсі поміченого ще М. С. Грушевським військоводипломатичного ухилу в описі подій, але, як бачимо, також і в сенсі занадто погано прикритої провінційності. Через це такими штучними виглядають потуги висвітлювати визвольні змагання українського народу від середини XVII ст. як невід’ємну частину всесвітньої історії, які спостерігаємо наочно вже в Літописі Самовидця: «Того ж року (1688. — К. К.) войска короніе стояли около Камянця Подолского и там міли потребу з ордою білагородскою и корогви утратили. А цесарскiе войска барзо турецкое войско погромили и городов немало побрали знатних: Белград, сербскую столицю, з иншими городами поза Дунаем, и Соленик и иніе городи» [215, с. 148]. С. Величко також узяв собі за звичку розпочинати кожен новий розділ (новий рік) подією із всесвітньої історії, найчастіше сусідніх Росії та Польщі, — аж до виходу у світ третьої книги «Житія святих» Димитрія Туптала! Постійні алегоричні порівняння долі України з долею Ізраїлю, який завдяки Мойсеєві звільнився від влади Єгипету, також надавали козацькостаршинській версії певного всесвітньо-історичного забарвлення й відповідали риторичним вимогам барокової культури. Із цієї причини козацько-старшинське літописання в ідейному сенсі розійшлося з еволюцією національних історіографій країн Європи. Йому значно краще вдавалося введення всесвітньої історії в перебіг подій на власній землі, ніж переповідання останніх як частини історії людства. Як пояснював С. Величко, «вогонь тої домової війни… заохотив був до тої воєнної справи серця інших, дальших європейських християнських монархів.

Так що вони, приєднуючись на прохання один до одного й допомагаючи один одному в військовій кампанії, з великою витратою війська та скарбу запалили й затьмили були димом чи не всю християнську Європу» [43, т. 1, ч. 11, розд. 11]. Це, власне, і можна назвати історіософією.

Розробляючи оригінальну історіософію української історії, представники козацько-старшинської історіософії, на відміну від своїх наступників ХІХ–ХХ ст., зрозуміло, не розглядали її як політичну платформу.

Точніше, їхня позиція була з певних причин значно менш претензійною. Уважається, що вони обстоювали зазіхання їх соціальної верстви на шляхетський стан і місце в правлячій еліті Російської імперії.

Особливо відвертим у цьому сенсі виглядає автор «Історії русів». Він не втрачає жодної нагоди, аби вказати на «шляхетність» українського козацтва, згадавши окремо його урядників, які «більше заслужені й гідні від простих воїнів» —– чи то описуючи становий устрій ЛитовськоРуської держави, чи то козацьке військо XVI ст., що, згідно з привілеєм польського короля С. Баторія, мало «єдність і рівність зі шляхетством польським і литовським», чи то укладання козацьких реєстрів під час Визвольної війни, чи то вимагаючи зрівняння козацтва зі шляхетним станом Російської держави в приєднувальних «Статтях» через протиставлення природних козаків маргіналам із числа поповичів, жидів, польських переселенців, які обсіли майже всі уряди на Гетьманщині.

Тій самій справі слугують численні порівняння українських козаків з «козарами», «скіфами» та фантастична генеалогія як нащадків Ноя.

Проте таку ідейну позицію слід уважати не класово, а теоретично обмеженою, оскільки про існування іншого «народу», крім шляхти як політичного суб’єкта, тодішня суспільно-політична думка тільки-но почала здогадуватися. Наприклад, згідно з тогочасними переконаннями, «народ повинен без заперечень і нарікань виконувати все, що повелить самодержець», «не може судити про свого володаря», «не може наказувати щось своєму монархові» [287, с. 102], адже він добровільно передав тому увесь обсяг владних повноважень — ще з моменту запрошення Рюрика, якщо вірити «Синопсису».

У змістовому сенсі історіософія української історії зазначеного періоду конструюється із застосуванням теоретико-методологічних досягнень «Заходу», себто країн Західної Європи, та в концептуальній орієнтації на Росію — «Схід».

Незважаючи на те, що загальний перебіг історичного розвитку розглядався як визначений Провидінням, вирішення цієї проблеми вже дуже далеке від ідеального зразка такої теології: «А вам і волосся все на голові пораховано» (Мт. 10:30), так само як і від шаблонів «філософської історії» — історичних концепцій французьких просвітників.

Йдеться про диференційованість, іншими словами, високий рівень раціоналізації самого поняття Провидіння, по-друге, наявність досить помітного бажання пояснювати історичні події з погляду «природних підстав».

Провидіння постає в козацько-старшинській історіософії, зокрема у С. Величка та Г. Грабянки, у двох іпостасях: власне Божої волі та Фортуни. На нашу думку, тут відбилися не стільки наслідки безпосередньої внутрішньої еволюції історичної свідомості, скільки поступовий збіг початково різних реципієнтних ліній — лінії києворуського літописання, підхопленої у XVI — першій половині XVII ст. князівськодинастійним і релігійно-православним підходами до самовизначення України-Русі, та лінії козацько-старшинської, яка відразу зорієнтувалася на ренесансні теоретико-методологічні моделі польсько-литовської історіографії. Хоча обидва підходи виглядають приблизно однаковими за питомою вагою, в історичній перспективі слід бачити тенденцію до послідовного коригування, зокрема концептом «Фортуна», традиційного консервативного базису попередньої історіософії.

Фортуна виглядала, наче вродлива дівчина, — мінливо-примхлива на власний розсуд, хоч і з претензіями на підтримання певної рівноваги. Вона, писав С. Величко, ошукує, як сліпих, своїх коханців і світодержців, кидаючи їх із нещастя в гаразди, а з гараздів у — «зло та біди». Наприклад, у війні шведів із поляками, супутній визвольній боротьбі українського народу 1650-х рр., вона фаворитизувала то одному, то іншому народові й зрештою, після повного польського розорення і спустошення, з ганьбою відіслала шведів додому [43, т. 1, ч. 10, розд. 7]. Причому для зміни успіху було досить випадкових чинників.



Pages:     | 1 |   ...   | 19 | 20 || 22 | 23 |   ...   | 49 |
Похожие работы:

«МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки Юридичний факультет Кафедра теорії та історії держави і права Серія науково-методичних видань “Відкриті лекції” ВИПУСК 2 М. ЯЦИШИН ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ Луцьк УДК 342(410) ББК 67.400(4ВЕЛ) Я 93 Рекомендовано до друку науково-методичною радою Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки (протокол № 4 від 19 грудня 2012 р.) Рецензенти:...»

«УДК 37(73)+37(477) Гуманітарний вимір розвитку освіти в США та Україні Ярослав Пилинський Статтю присвячено проблемам розвитку освітніх систем США й України як в національному так і в глобальному демократичному просторі. Наголошено на ролі гуманітарної складової освіти; підкреслено важливість надання якісних освітніх посліг у період переходу від елітарності до егалітарності. Ключові слова: гуманізація освіти, гуманітарна складова в освіті, демократія, сучасна освіта Серед проблем, які одвічно...»

«МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА ВІСНИК ПРИКАРПАТСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ Педагогіка ВИПУСК ХLVІ Івано-Франківськ ББК 74 В 53 ВІСНИК ПРИКАРПАТСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ. ПЕДАГОГІКА. 2013. ВИПУСК ХLVІ У віснику вміщено науковий доробок відомих українських та зарубіжних учених з актуальних проблем освіти дітей та молоді у сучасному полікультурному просторі в руслі її глобалізації. Представлені результати наукових досліджень...»

«Українські архівні фонди в Провінційному Архіві Альберти: Анатований путівник ЗМІСТ 1. Передмова 2. Вступ 3 3. Історичний контекст 5 4. Урядові фонди 9 5. Особисті фонди 12 6. Авдіо Візуальні фонди 36 7. Індекс 47 Провінційний Архів Алберти: A2223, українське весілля, околиця Редвотер Передмова З великою приємністю Провінційний Архів Алберти в співпраці з Спілкою приятелі провінційного архіву Аблерти видаємо цей путівник. Працюючи разом щоб видати його хочемо представити цей анатований путівник...»

«Філософія УДК: 122 7.012 ДИЗАЙН В ТЕХНІЧНИХ ВУЗАХ УКРАЇНИ Рижова І.С. (м. Запоріжжя) Анотації Викладено ґенезу художньо-промислової освіти на теренах сучасної України. Наведено основні напрямки розвитку дизайнерської спеціальності у вищих навчальних закладах України. Висловлено точку зору щодо стратегії подальшого розвитку дизайн-освіти в Україні. The genesis of art-industrial education in terrain of modern Ukraine is explained. The main directions of development of design specialty in higher...»

«VISNYK ВІСНИК OF THE LVIV ЛЬВІВСЬКОГО UNIVERSITY УНІВЕРСИТЕТУ Series Art Studies Серія мистецтвознавство Issue 10 Випуск Published since 2001 Видається з 2001 Ivan Franko National Львівський національний University of Lviv університет імені Івана Франка Засновник: ЛьВІВський нацІонаЛьний унІВерситет ІменІ ІВана Франка Вісник Львівського університету. Серія мистецтвознавство. 2011. Випуск 10. – 313 с. Visnyk of the Lviv University. Series Art Studies. 2011. Issue 10. – 313 p. Друкується за...»

«Міністерство освіти і науки України Рівненський державний гуманітарний університет Наукова бібліотека РДГУ Шугаєва Людмила Михайлівна Біобібліографічний покажчик Рівне – 2013 91.9: Ш 95 016: Шугаєва Людмила Михайлівна : біоб ібліогр. покажч. / М-во освіти і науки України, Рівнен. держ гуманіт. ун-т, Наук. б-ка; уклад.: С. Н. Грипич, О. В. Іванчук, Л. В. Ковальчук. – Рівне : РДГУ, 2013. – 88 с. – (Академіки, доктори наук, професори РДГУ). Відповідальний за випуск: С. Н. Грипич– доцент, директор...»

«Міністерство освіти і науки України Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Кафедра історії нового та новітнього часу СУСПІЛЬНОПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ ЄВРОПИ В ХХ СТОЛІТТІ Чернівці Чернівецький національний університет УДК 94:32(4)19 ББК 63.3(4)6я43 С 90 С 904 Суспільно-політична історія Європи в ХХ столітті. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 272 с. У монографії «Суспільно-політична історія Європи в ХХ столітті» розглядаються актуальні теоретичні проблеми історії Європи,...»

«Тема: Княжа Русь-Україна в літописних оповіданнях. Мета: Підвести підсумки державотворчого процесу Київської Русі, повторити, узагальнити, систематизувати та перевірити знання з теми «Княжа Русь-Україна» по історії України та по темі “Історичне минуле нашого народу” з української літератури за допомогою мультимедійних матеріалів; через питання причинно-наслідкового характеру розвивати вміння аналітично та логічно мислити, вміння зв’язного мовлення, пам’ять, вміння працювати за різними формами...»

«Анатолій Адруг Архітектура Чернігова другої половини XVII – початку XVIII століть Чернігів Видавництво Чернігівського ЦНТЕІ ББК 85.143(2УК-2Чер) А Відповідальний редактор О.Б. Коваленко, кандидат історичних наук, професор Рецензенти: Л.С. Міляєва, доктор мистецтвознавства, професор, академік Української академії мистецтв; В.М. Половець, доктор історичних наук, професор. На титульному аркуші зображення ікони “Єлецької Богоматері” в книзі І. Галятовського “Скарбница потребная”...»




Продажа зелёных и сухих саженцев столовых сортов Винограда (по Украине)
Тел.: (050)697-98-00, (067)176-69-25, (063)846-28-10
Розовые сорта
Белые сорта
Чёрные сорта
Вегетирующие зелёные саженцы


 
2013 www.uk.x-pdf.ru - «Безкоштовна електронна бібліотека»