«О. В. Суший ПСихОСОціальна культура держаВнОгО уПраВління МОнОграФія Київ Cвітогляд УДК 35:316.61 ББК 67.99(2)09 С91 Рекомендовано до друку Вченою радою Національної академії державного ...»
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО
УПРАВЛІННЯ ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ
О. В. Суший
ПСихОСОціальна
культура держаВнОгО уПраВління
МОнОграФія
Київ
Cвітогляд
УДК 35:316.61
ББК 67.99(2)09
С91
Рекомендовано до друку Вченою радою Національної академії
державного управління при Президентові України.
Протокол № 193/5-7 від 7 червня 2012 р.
Рецензенти:
В.Д.Бакуменко, доктор наук з державного управління, професор, заслужений діяч науки і техніки України, проректор з наукової роботи Академії муніципального управління;
Т.Е.Василевська, доктор наук з державного управління, професор кафедри філософії і методології державного управління Національної академії державного управління при Президентові України;
Л.В.Сохань, доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України.
Суший О. В.
С 91 Психосоціальна культура державного управління : Монографія / О. В. Суший ; Національна академія державного управління при Президентові України, — К. : Світогляд, 2012. — 344 с. + 1 вкл.
ISBN 978-966-8837-06-01 У монографії в контексті соціокультурного підходу розглянуто проблеми державного управління і феномен державності. Зокрема, на перетині соціальної топології та психосоціальної культури розкрито специфіку інституційних практик державного управління, які в сучасному – постмодерному світі стають наслідком системоутворюючої дії психосоціального.
Для викладачів, докторантів, аспірантів та слухачів вищих навчальних закладів системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації, державних службовців, політиків, працівників державного апарату та органів місцевого самоврядування.
УДК 35:316.61 ББК 67.99(2)09 © О.В.Суший, ISBN 978-966-8837-06-01 ЗМІСТ ВСТУП
РОЗДІЛ 1. СОЦІОКУЛЬТУРНА ПАРАДИГМА
ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ1.1. Сутність, складові та тенденції розвитку культури державного управління
1.2. Від каузальності до контекстуальності:
постмодерний тренд культури державного управління.... 47
1.3. Методологічний інструментарій дослідження соціокультурних аспектів державного управління............... 5
1.4. Державно-управлінські реформи в системі соціокультурних трансформацій
РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНА ТОПОЛОГІЯ ДЕРЖАВНОСТІ......... 83
2.1. Топологія суспільного простору
2.2. Соціально-історична динаміка в контексті «універсального епохального циклу»
2.3. Культурно-політична бінарність феномена державності
2.4. Культурний код як чинник розбудови державності.... 12 РОЗДІЛ 3. СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПІДХІД ДО АНАЛІЗУ
ІНСТИТУЦІЙНИХ ПРАКТИК ДЕРЖАВНОГО
УПРАВЛІННЯ3.1. Соціокультурні засади інституційної теорії державного управління
3.2. Від інституцій до інституційних практик державного управління
3.3. Публічна сфера та комунікативні практики державного управління: сутність проблеми гармонізації політики та управління
3.4. Політична відповідальність і громадський контроль:
комунікативні бар’єри і потенціал суспільно-владного діалогу
3.5. Ризики «непрозорості» та «надвідкритості»
в культурі суспільно-владних відносин
РОЗДІЛ 4. ПСИХОСОЦІАЛЬНА КУЛЬТУРА
І РОЗВИТОК СУСПІЛЬНО-ВЛАДНИХ
ВІДНОСИН В УКРАЇНІ4.1. Закономірності перехідної доби суспільного розвитку та аналіз соцієтальної психіки
4.2. Ідентичність як психосоціальний чинник державного управління
4.3. Архетипіка національної ідентичності:
особливості становлення та розвитку
4.4. Ризики демократії та особливості їх прояву в Україні
ВИСНОВКИ
ДОДАТКИ
ТЕЗАУРУС
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
4 ВСТУП Наприкінці XX – початку XXI стостоліття глобалізаційні та кризові виклики особливо гостро постали перед Україною і збіглися у часі з переломними моментами в становленні національної державності. Трансформаційні процеси, що їх випробовує на собі українська держава, поширюють свій вплив на дедалі нові сфери суспільного життя. Але чи не найбільшого впливу зазнає від трансформації свідомість людини. Водночас ці зміни дедалі гостріше вступають у протиріччя із застарілими засобами регуляції соціальних відносин. У системі сучасних глобалізаційних і кризових процесів створення сприятливих умов для реалізації курсу держави на глибокі системні реформи, які дадуть змогу вивести Україну на шлях сталого розвитку, стає особливо важливим завданням.
За мінливих глобалізаційних умов суспільно-трансформаційні процеси супроводжуює зміна системоутворюючих чинників – соціально-матеріального (інституційного) та психосоціального – і визначає складний, нелінійний і флуктуаційний характер становлення нової психосоціальної культури державного управління в Україні. Феномен сучасної реформаторської діяльності та безпрецедентні відмінності у результатах реформування державної політики на пострадянському просторі потребують суттєвого концептуального оновлення усталених уявлень щодо інституційних та соціокультурних перетворень суспільства та держави з врахуванням зміни системоутворюючого чинника як визначального для різновекторного характеру сучасних суспільно-трансформаційних процесів. Проте у науці державного управління, як і в суміжних галузях наукового знання, ця проблема ще не набула належного відображення. Нові системоутворюючі чинники ще недостатньо досліджені, їх майже не враховують як передумову розв’язання сучасних завдань реформування системи державного управління. Це зумовлює теоретико-методологічну актуальність дослідження.
У цьому контексті у державно-управлінської діяльності вкрай важливим є перехід від традиційних інструментальних підходів до здійснення реформ і формального адміністрування до гнучкого та ефективного державного управління з врахуванням інтелектуального і духовного потенціалу суб’єктів державної політики та різноманітних комунікативних практик. Це, в свою чергу, передбачає розробку сучасних принципів, правил, процедур стратегічного управління і формування нової культури державного управління.
Як свідчить сучасна державно-управлінська практика, зміни психосоціальної культури дедалі гостріше входять у протиріччя із застарілими засобами регуляції соціальних відносин. Зокрема, стереотипний психокомплекс сучасного політико-управлінського класу віддаляє його від практичного і рутинного здійснення суспільних реформ і розв’язання нагальних проблем, породжених динамічними змінами реальності.
Особливого значення ця обставина набуває у контексті реформ державної служби, приведення цієї інституції у відповідність до нещодавно прийнятого Закону України «Про державну службу» та його адаптації до стандартів Європейського Союзу. Формування і розвиток нової культури державного управління потребує створення сучасного моніторингового інструменту для управління системою державної служби України, а відтак – зміни підходів і методів оцінювання психосоціального потенціалу державної служби та компетенції державних службовців. Оцінку управлінських кадрів належить здійснювати на підставі визнання унікальності, особистісної неповторності державного службовця і одночасно на його професійно-груповій приналежності, розумінні особливостей професійної неоднорідності апарату державної служби та відповідності загальним закономірностям особистісного розвитку державного службовця. Це зумовлює науково-практичну актуальність дослідження.
Сучасна суспільно-політична ситуація вимагає розуміння того, що успіх нинішніх суспільних реформ перебуває у площині відносин, що складаються між матеріальним та ідеальним, зовнішнім та внутрішнім, психічним та соціальним у людській природі, а конфлікти, що супроводжують суспільні перетворення та реалізацію державно-політичних рішень, зосереджені переважно в психокультурі політико-управлінського класу та української громадськості.
Зміст, форми, методи державного управління визначені конкретно-історичними умовами економічного, соціально-політичного та культурно-національного розвитку конкретного суспільства (С.Біла, О.Батіщева, В.Воротін, В.Козаков, В. Лобас, О.Осауленко, В.Юрчишин), особливостями політичної та правової культури народу (М.Дмитренко, К.Вітман, М.Іванов, М.Конончук), професіоналізмом та інтересами правлячого класу (О.Дащаківська, О.Крюков, Л.Мандзій), формою державного устрою та державного правління, режимом владно-управлінської діяльності тощо (В.Брустінов, Н.Гудима, Н.Драгомирецька, С.Телешун, О.Чемшит). Крім цього, вони репрезентовані системою цінностей та норм, ідей та уявлень, стереотипів політичної діяльності та поведінки (Г.Дашутін, В.Корнієнко, В.Козаков, М.Кравченко, М.Розумний, П.Сліпець, Н.Сорокіна, К.Черкашин, О.Шерман), а також інституційними моделями (О.Крисенко, І.Прокопчук, О.Радченко, А.Романюк), які поєднують ідеальні норми і правила політичної діяльності та відносин з реальними структурами і формами політичної організації та взаємодії людей, які, у свою чергу, акумульовані у політичних традиціях та досвіді. Фактично в надзвичайно складних управлінських системах сконцентровано та кодифіковано весь досвід організації життєдіяльності соціуму, який містить алгоритм взаємозв’язку системи державного управління та суспільства в єдності їхніх складових – соціокультурних особливостей та загальних інституційних структур і практик. Ці феномени, у широкому розумінні, визначають сутність і зміст культури державного управління (В.Авер’янов, Г.Атаманчук, В.Бакуменко, Т.Бутирська, Т.Василевська, Р.Войтович, Л.Воронько, Б.Гаєвський, І.Гречкосій, Н.Гудима, О.Денищик, В.Ігнатов, А.Іонова, В.Князєв, В.Козаков, В.Кобзаненко, Я.Матійчик, В.Мартиненко, Н.Нижник, М.Нинюк, О.Оболенський, М.Пірен, Л.Пашко, А.Рачинський, В.Ребкало, М.Рудакевич, Л.Сергєєва, С.Серьогін, Н.Сидоренко, О.Соловйов, А.Скуратівський, В.Тертичка, І.Черленяк, С.Чукут, В.Цвєтков, В.Шахов, І.Шпекторенко, С.Яромич, Ю.Ясенчук та інші).
Аналіз соціокультурних феноменів складає чи не найпотужніший пласт наукового знання. Вирушивши одного разу цим шляхом, дослідник осягає всю багатоманітність людського буття та його різноманітних форм. Осмислення соціокультурності як особливого феномена та виміру багатоманітності соціальносторичного досвіду, започатковане П.Сорокіним, стало одним із центральних у західному науковому дискурсі другої половини ХХ сторіччя (Дж.Александер, Г.Алмонд, П.Гірц, П.Бурдьє, Р.Інглхарт, Л.Гаррісон, Г.Хофстід та ін.). Концептуалізацію соціокультурного підходу у соціально-філософських, соціологічних та політичних дослідженнях здійснено російськими (О.Ахієзер, М.Деметрадзе, Т.Дрідзе, Л.Іонін, М.Каган, С.Кірдіна, М.Лапін, М.Магун, Ю.Резник, М.Розов, В.Ядов та ін.) та українськими (В.Андрущенко, Е.Афонін, Л.Бевзенко, В.Голубь, Л.Губерський, В.Лозовой, Л.Малєс, М.Михальченко, Л.Нагорна, Ю.Павленко, П.Петровський, С.Римаренко, Л.Сокурянська, В.Співак, Н.Черниш та ін.) науковцями. Численні наукові дослідження свідчать, що розкриття соціокультурного контексту, сутнісних засад та зв’язків між різноманітними процесами навколишнього світу містять значний інтеграційний потенціал. Втім, уявлення про мінливий сучасний світ не можуть залишатися незмінними. Трансформація пов’язана, в першу чергу, з переосмисленням наслідків та результатів глобалізації, і таким чином, з процесом суспільно-політичних і соціокультурних трансформацій.
Соціальна гуманітаристика, відчуваючи зростаючі хвилі світових змін, ще у другій половині XX сторіччя спрямувала свій рух у річище нового магістрального шляху (так званий «культурний поворот»), що сприяло загальній гуманізації та аксіологізації сучасних досліджень. У 1990-х роках глобально-локальна бінарність сучасного світу стає предметом спеціальних наукових досліджень і залишається серед гострих питань для науково-теоретичного обговорення (Р.Робертсон, У.Бек, Е.Гідденс, М.Кастельс, М.Епштейн та ін.). Дихотомія «глобальне – локальне» в соціологічній літературі породжує термін «глокалізація», яким, у найширшому розумінні, визначають нові неповторні форми переплетення традицій, культур, комунікативних практик, що виникають у результаті залучення у глобальні потоки та спадщину місцевих культурних традицій, соціальних засад (Р.Робертсон, М.Епштейн, А.Чумаков).
Питання мультикультуралізму та толерантності в їх зв’язку із загрозами міжетнічних та міжконфесійних конфліктів набувають надзвичайно широкої дискусійності, не залишаючи байдужими майже жодного науковця. З працями Д.Хелда, У.Бека, Е.Гідденса, М.Нуссбаум повертається у науковий обіг поняття «космополітизм», наповнене смислами, пов’язаними з ідеями толерантності та мультикультуралізму.
Формування глобальних інфраструктур, здатних змінювати спрямованість та ритми культурних потоків, збільшення та прискорення практик міжкультурних взаємодій, спонукають до вивчення особливостей перебігу процесів соціокультурної та міжкультурної комунікації. З часу, коли термін «міжкультурна комунікація» було вперше запропоновано для широкого вжитку Е.Голлом і Д.Трагером у праці «Культура як комунікація» (1954 рік), проблематика соціокультурної взаємодії починає широко обговорюватися у західних наукових колах (А.Кребер, Р.Портер, К.Бергер, С.Гантінґтон, С.Даль та ін.). Фундаментальне значення має теза Н.Лумана про те, що комунікація закладена у корінні всіх соціальних процесів. Зміст, суть та особливості прояву міжкультурної комунікації досліджують вітчизняні (В.Андрущенко, В.Бебик, О.Білий, А.Гордієнко, Л.Губерський, І.Дзюба, А.Єрмоленко, А.Кавалеров, В.Кремінь, Г.Почепцов та ін.) та російські (І.Василенко, Г.Вижлєцов, В.Іноземцев, Н.Зотова, Т.Лєбєдєва, М.Розов, Л.Столович та ін.) науковці. Так само досліджують породжену нерівномірністю технологічного розвитку асиметрію комунікативних практик та загалом феномен «цифрової нерівності». Тут можна відзначити праці українських вчених, зокрема Г.Почепцова, О.Зернецької та ін. Віддаючи належне науковим доробкам фахівців, плідним і гострим дискусіям у межах міжнародних наукових конференцій та круглих столів, слід зазначити, що гострота викликів сучасного етапу соціально-історичного розвитку, дедалі глибша глобальна взаємозалежність вимагають формування моральноетичних та нормативно-правових засад соціокультурної взаємодії й розбудови концептуального підходу ціннісно-орієнтованої комунікації, що сприятиме подоланню протиріч, породжених відмінностями ціннісних орієнтирів індивідів та соціальних спільнот.
«